ТРИ ПАРАДОКСИ ТЕОРІЇ ДЕМОКРАТІЇ

Анотація

У статті аналізуються три парадокси теорії демократії, що свідчать про кризу цієї теорії. Причинами парадоксального бачення демократії, що загострилося, можна вважати як протиріччя в самій теорії демократії , так і протиріччя в політичній практиці демократичних держав. Відповідно до запропонованого автором підходу до аналізу парадоксів теорії демократії слід сконцентрувати увагу на ключовій для соціальної форми існування проблемі співвідношення свободи, рівності та справедливості. Соціальне існує як перетин природного (необхідного) та свідомого (вільного). У цій "паузі" розмістилися інтереси як мотиватори поведінки. «Надбудова» у вигляді колективної свідомості продукує цінності як регулятори поведінки. А баланс інтересів і цінностей стає основною соціальною проблемою, яка вирішується на підставі співвідношення свободи та рівності, що оцінюється як справедливе чи несправедливе. Останнє переноситься на конкретне здійснення справедливого чи несправедливого порядку в особі держави.

Соціалістична цінність державного пріоритету «рівності трудящих» була девальвована на початку 90–х років 20 століття внаслідок очевидного дисонансу між теоріею та практикою рівності та розвалу державного порядку – СРСР, що презентував цю цінність Тому в сучасному світі демократичні системи балансують на рухливій рівновазі свободи та порядку у вигляді неоліберальної чи неоконсервативної політики держави. Але десуверенізація держави, що констатується в парадоксі Д. Родріка, підтверджена іншими дослідниками, змушує сумніватися в ефективності цієї політики в сучасному світі.

З метою осмислення парадоксів теорії демократії автором виносяться на розгляд такі твердження: 1. Демократія та держава – співіснуючі форми соціальної організації, які можуть тимчасово перетинатися і тим самим створювати ілюзію їхнього несуперечливого поєднання. Ця ілюзія була закладена європейською інтерпретацією прямої демократії античності. 2. В умовах представницької демократії ілюзія несуперечливого поєднання демократії та держави стимулюється за допомогою пропагандистського механізму державної самоідентифікації населення, заснованого на схильності людини до самообмана та на заохочуваних державою актуальних у тій чи іншій соціальній системі ідеологемах: націоналізму, патріотизму, соціалізму, лібералізму, правової держави. 3. Слід визнати існування в умовах представницької демократії «політичного класу», що має особливу економічну та психологічну мотивацію поведінки, а тому зацікавленого у збереженні та підтримці особливого виду статусної (як демократичного різновиду станової) нерівності, у тому числі і за допомогою пропаганди ідеологічної догми народовладдя.