Вісник Одеського національного університету. Соціологія і політичні науки

ТЕЗИ ДОПОВІДЕЙ (НАУКОВА КОНФЕРЕНЦІЯ «ПОЛІТИЧНІ ПРОБЛЕМИ МІЖНАРОДНИХ СИСТЕМ ТА ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ»)

І. В. Максименко — 2018-11-04

Наукова конференція для молодих викладачів та магістрів, які навчаються за спеціальністю 291 Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії, за участю декана Факультету міжнародних відносин, політології та соціології В. В. Глєбова, завідувача кафедри міжнародних відносин О. І. Брусиловської, викладачів та гостей університету, відбулася 15 листопада 2018 року на ФМВПС ОНУ імені І. І. Мечникова. Серед основних питань, що розглядалися на конференції – аналіз політики міжнародних організацій на сучасному етапі (Бабіч О., Вожиловська А., Ландрі K., Юрківська А.), зовнішньої політики держав (Герман О., Кучеренко А., Майська Н., Нижник А., Ромашко Є., Хачатрян М.), міжнародних конфліктів (Єрмаков А., Лукьянчук К.), проблеми ядерного стримування (Максименко І., Скрипник М., Тріска Т.).

ДОСТОЄВСЬКИЙ ТА СУЧАСНИЙ РОСІЙСЬКИЙ КОНСЕРВАТИЗМ

А. И. Лысюк — 2018-10-13

У статті розглядається проблема інкорпорації політичних ідей Достоєвського
у політичний процес пострадянської Росії. Проаналізовано широкий спектр сучасних користувачів його політичної діяльності: від комуністів до радикальних панславістів. Простежується зв’язок ідей Достоєвського з ідеями сучасних російських консерваторів, правлячої еліти та державної політики Володимира Путіна. Вказується як на їх спільність, так і на відмінності, зокрема спроби останнього об’єднати ідеї російського консерватизму та сталінського соціалізму, щоб виправдати «червону ідею». Відзначено, що Достоєвський створив оригінальну політичну концепцію, яка виходить за рамки слов’янофільства. У роботі досліджується критичне ставлення Достоєвського до ідей соціалізму та лібералізму, головним чином
за їх утилітаризм, ігнорування релігії, «найвищих значень», душі і нації людини. У конструкції Достоєвського особлива увага приділяється аналізу історичних коренів російської сучасної орієнтації на зовнішню експансію, поширення впливу на Схід, збереження слов’янського світу та боротьби із Заходом з позитивним ставленням до використання російської сили в міжнародній політиці. Вивчаються причини посилення політичної ролі православної церкви в країні та світі. Важливими є принципи політичної етики, розроблені Достоєвським, та необхідність надати «моральний звук» політиці. Існує розбіжність у звинуваченнях щодо його прихильності до ідей російського фашизму. У певному сенсі можна сказати про популізм деяких його ідей, некритично і надмірно ідеально «намалювати» образ російської людини. Вивчаються психологія та технологія авторитарного правління,
що розробляються Достоєвським, що широко представлено в політичній практиці сучасної Росії.

ПРИНЦИП ІНКЛЮЗИВНОСТІ В ГЛОБАЛЬНОМУ ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ

В. В. Попков — 2018-10-13

У статті дається аналіз одного з трьох принципів формування політичних стратегій в ХХI столітті — принципа інклюзивності (прагнення суб’єктів глобального політичного процесу включити в сферу свого впливу якомога ширше коло об’єктів політичної стратегії — народів, держав, культур, економік). Поява ідеології глобалізму багато в чому ґрунтується на принципі інклюзива, що отримав розвиток починаючи з епохи французького Просвітництва і аж до теперішнього часу. Західний інклюзив заснований на переконанні в фінальному торжестві ліберальних принципів соціальної організації. На цій основі глобалізація має цілком певний соціально-політичний контекст — включення всього світу в систему західних цінностей, інститутів і економічних структур як «найбільш ефективних». Для обґрунтування цього Захід має досить розроблену концептуальну базу. Головний сенс цих концепцій зводиться до твердження про те, що Захід дав світові універсальний звід політичних цінностей і інститутів, а успіх або неуспіх розвитку незахідних цивілізацій і країн залежить від ступеня їх включення або не-включення в західну політичну модель (тобто від ступеня їх інклюзивних властивостей). Однак на початку XXI століття відбувається радикальна трансформація технологічних і соціально-політичних відносин, які ставлять під сумнів ефективність західної інклюзивістської моделі. Всі нині існуючі цивілізації, національні спільноти і держави як ніколи раніше відчувають свою унікальність, винятковість. Вони все більш чітко усвідомлюють, що будь-яке одностороннє і некритичне включення однієї цивілізації в систему цінностей іншої цивілізації приречене на історичну невдачу. Автори приходять до висновку про те, що політична реальність ХХI століття швидше за все буде визначатися протиборством кількох чітко виражених інклюзивних парадигм.

ПРО РОЛЬ І ОСОБЛИВОСТІ БІОГРАФІЧНОГО ЖАНРУ У СУЧАСНІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ

Г. П. Гребенник — 2018-10-13

У статті розглядаються причини «захоплення» істориків біографічним жанром у даний час. Автор аналізує феномен звернення до історії історичного факультету Одеського університету імені І. І. Мечникова. Автор стверджує, що історія — це більше ніж наука, бо в ній є і наукова частина (понятійний апарат, жорсткий відбір фактів і їх перевірка на достовірність в ході дослідження), і літературна основа (мова, стиль письменства), і міфологічний аспект, пов’язаний з уявою. Автор зазначає, що критичні статті з історіографії, які виходять в серйозних наукових виданнях, ще раз переконують, що історику практично неможливо встати над своїм часом, уникнути загального захоплення політичним трендом. Адже все, що сьогодні величається, неминуче буде засуджене. Все, чому вклоняється більшість, нею ж і буде втоптане в бруд. Знання взагалі і знання історії зокрема дає людині ілюзію, що вона володіє апаратом істини. Історик-біограф знаходиться в кращому становищі, оскільки в центрі його уваги знаходиться особлива людина. І чим більша людина, тим більше її зазор зі своїм часом, тим цікавіша вона історику своїм самостоянням, кажучи словом Пушкіна. Автор ілюструє свої думки про особливості роботи біографа на прикладі критичного розбору двох біографічних етюдів. Біографія на кшталт міфу про героя. Автобіографія — найбільш підступний і зрадницький жанр, бо він в більшій мірі розкриває особистість автора, ніж він сам того бажає. Автору здається, що він когось викриває і судить, а насправді викриває він самого себе. Розмір душі має значення, крім, звичайно, розуму. Насправді вкрай важливо, як людина думає про себе, що підкреслює в інших, на чому наполягає, що заперечує і про що замовчує. В останній частині автор звертає увагу на актуальні уроки історії самих істориків та вказує, що немає поганих джерел, якщо є вміння аналітично з ними працювати.

ПАРАДОКСАЛЬНИЙ АСПЕКТ ПОЛІТИЧНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Є. С. Огарєнко — 2018-10-13

У статті проаналізовано як різноманітність мовних значень і смислів, які в процесі комунікації використовує людина, дає можливість «примирити» суперечливе різноманіття його мотивацій, в тому числі і парадоксально. Різноманітність комунікативних смислів утворюється не тільки безліччю знаків, а й, наприклад, можливістю з'єднання знака з іншим об'єктом (метафора), часткової зміни знака з трансформацією сенсу (каламбур). Відомий курйозний приклад з політичної сфери зміни значення в знаку «ялинка», пов'язаний з мимовільною трансформацією цього знака в «йолка» екс-президентом України. Внаслідок цього значення «вічнозелене дерево з голками» трансформується в сенс «український президент, що погано знає українську мову». Автор вказує, що суперечлива «чотирьохосновність» політики, яку позначають як парадокс «чотирьох П (партикулярність, публічність, популізм, привілейованість)» когерентна різноманіттю мотивації людської поведінки. Керуючи соціальною поведінкою, політика покликана мобілізувати мотивацію більшості, що робиться за допомогою меседжів, які породжують смисли, в тому числі і маніпулюючи публічною складовою. Неефективність політичної комунікації в пострадянській Україні обумовлена еклектичним поєднанням в політичних меседжах радянських ментальних моделей у вигляді бюрократично-етатистської і популістської риторики з пострадянською риторикою стилізованого патріотизму і псевдоринкової свободи. Коріння еклектизму не тільки в радянському минулому, а й у сучасній консьюмерізаціі публічної складової політики. Спираючись на парадокс «слідуй своїм схильностям, долаючи їх», або інакше, уникаючи політизації неполітичних сфер життя і маніпуляції «знаковим споживанням» мас, можна спробувати повернути українській політиці публічність.

«ІДЕНТИЧНІСТЬ» І/АБО «ІДЕНТИФІКАЦІЯ»: ВИБІР КАТЕГОРІЇ ДЛЯ ПОЛІТИЧНОГО АНАЛІЗУ

І. С. Прибегін — 2018-10-13

У статті розглядається гостра дискусія останніх десятиліть щодо доцільності використання «ідентичності» як категорії соціального та політичного аналізу. Наводяться й аналізуються основні аргументи сторін. Основними проблемами тут виглядають: багатозначність і суперечливість термінів «ідентичність» і «криза ідентичності»; нерозбірливість їх вживання, як у повсякденній мовній практиці, так і в науковій сфері; занадто тісний зв’язок між практичними (очевидно, есенціалістськими) і аналітичними вживаннями цих термінів, що девальвує їх аналітичну значимість. Детально розбирається стаття «За межами «ідентичності» (2000), написана відомими американськими дослідниками націоналізму і етнічності Р. Брубейкером і Ф. Купером. Стаття представляє безперечно критичний погляд на «ідентичність». Наводяться основні доводи авторів на користь повної заміни «ідентичності», як категорії наукового аналізу, більш адекватними, за їх уявленням, групами термінів. Такими, наприклад, як: «ідентифікація» і «категоризація»; «самоусвідомлення» і «соціальна локалізація»; «спільність», «зв’язаність» і «груповість». Розглядається альтернативний підхід до ідентичності» — спроби, вжиті П. Рікером, З. Бауманом і багатьма іншими, переформулювати або, інакше кажучи, деконструювати поняття, тим самим позбавивши його есенціалістських коренів і претензій. Особлива увага приділяється знаковій роботі, що представляє такий підхід, а саме, статті британського культуролога С. Холла «Кому потрібна «ідентичність»?» (1996). озмірковуючи в рамках цього підходу, що допускає розуміння «ідентичності» в новій, зміщеній або децентрованій формі, приходимо до висновку про перевагу застосування терміна «ідентифікація», як динамічного і конструйованого процесу, та поняття «ідентичність», як стану ідентифікації в конкретний момент часу.

РЕЦЕНЗІЯ НА МОНОГРАФІЮ ТАРАСА КУЗЬО «ВІЙНА ПУТІНА ПРОТИ УКРАЇНИ. РЕВОЛЮЦІЯ, НАЦІОНАЛІЗМ ТА ЗЛОЧИН» (Kuzio, Taras. Putin’s War against Ukraine. Revolution, nationalism, and crime. Create-Space, University of Toronto, 2017)

О. І. Брусиловська — 2018-11-04

Автором представлено рецензію на монографію британського експерта у сфері мжінародних відносин Тараса Кузьо «ВІЙНА ПУТІНА ПРОТИ УКРАЇНИ. РЕВОЛЮЦІЯ, НАЦІОНАЛІЗМ ТА ЗЛОЧИН» (Kuzio, Taras. Putin’s War against Ukraine. Revolution, nationalism, and crime. CreateSpace, University of Toronto, 2017).

РЕПОЛІТИЗАЦІЯ СУЧАСНИХ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІДНОСИН

O. I. Brusylovska — 2018-10-13

Росія та Україна мають довгий період спільної історії. Сьогодні ця історія стала об’єктом палких дискусій. Російська наукова еліта продовжує доводити, що українська мова є лише діалектом руської та що Україна має стати частиною РФ; українська історія завжди включається в РФ до курсу російської історії. Підготовка до розділу України почалася після «п’ятиденної війни» з Грузією через реформування та нарощування військових сил в Південному військовому окрузі. Москва прагнула досягти своїх цілей, встановивши контроль над українською правлячою елітою. Проте режим Януковича не витримав протести Майдану. Тому було застосовано план «Б» — проект «Новоросії», який створено у дусі імперських амбіцій «руського світу» та корелюється з таким історичним терміном як Pax Romana. Метою Москви було відокремлення південно-східної частини України та Криму від України та включення цих територій до Росії. Арсенал заходів для дестабілізації ситуації в Україні Кремль почав використовувати у лютому 2014 року. Почала діяти потужна пропагандистська машина Кремля. Для пропаганди використовувались і Російська Православна Церква та неурядові організації. Політика Москви в Україні є реакцію Росії на «розумну силу» Барака Обами. Путін намагається виробити власну версію «розумної сили», яка поєднує в собі характеристики підготовлених в країнах СНД м’яких та жорстких інструментів. І, як у випадку з Обамою, результати цих спроб є досить незадовільними. Однак, хоча результати в Україні є контрпродуктивними, а для Москви це означає програш в середньостроковій перспективі, для зовнішнього світу сила Путіна може бути чітко визначена як «розумна», оскільки кількість його шанувальників постійно зростає. Останній факт є однією з найбільших загроз для двосторонніх відносин та системи міжнародних відносин, яку Росія хоче переглянути. Історичні проблеми та шлях розвитку сучасного конфлікту служать створенню нових міфів та роблять гіршими не тільки двосторонні але також міжнародні відносини.

ВОРОГ БІЛЯ ВОРІТ: СУЧАСНІ ВИКЛИКИ МІЖНАРОДНОЇ БЕЗПЕКИ ТА АРХІТЕКТУРА РЕЖИМУ НЕРОЗПОВСЮДЖЕННЯ

P. A. Sinovets — 2018-10-13

Останнє десятиліття стала критичною для режиму нерозповсюдження ядерної зброї. Очевидні три основні тенденції, які помітно підривають стабільність режиму ДНЯЗ на сучасному етапі. По-перше, це криза гарантій безпеки, що даються державам в обмін на їх ядерне роззброєння або утримання від ядерного вибору. З 2014 року така тенденція наростає. З одного боку, в 2014 році світ став свідком порушення Будапештського меморандуму Росією шляхом анексії Криму і продовження гібридної війни на Донеччині. З іншого, вихід США зі Спільного плану дій з Іраном фактично поклав кінець існуванню СВПД і відповідно в черговий раз продемонстрував хиткість гарантій, даних державі з метою її денуклеаризації під егідою режиму ДНЯЗ. По-друге, зростання ролі ядерної зброї як елемента політичного тиску на прикладі Російської Федерації, для якої даний вид озброєнь сьогодні це не атрибут війни, а елемент повернення політичного престижу шляхом шантажу й утримання НАТО від відновлення порушеного Москвою status quo. Своєрідно російський шлях намагається повторити КНДР, розуміючи, що ядерний козир може стати не тільки запорукою виживання політичного режиму Пхеньяну, але і в подальшому створити основу для об’єднання Корейського півострова під егідою одного центру сили. Як результат, ядерна зброя набуває роль ключового елемента діалогу між КНДР і США, що, врешті-решт, здатне спонукати Вашингтон на розгортання своїх ядерних озброєнь в регіоні. По-третє, поява Договору про заборону ядерної зброї (ДЗЯЗ), який пропонує шлях, альтернативний ДНЯЗ, що не тільки безпосередньо заявляє про неефективність останнього, а й загрожує розколоти його шляхом відвертої демонстрації дискримінаційного характеру документа. Як результат, очікувано зниження довіри до ДНЯЗ на тлі недостатнього підтримання ДЗЯЗ, що зрештою призведе до делегітимізації обох і вакууму договірної бази в сфері обмеження розповсюдження ядерної зброї і технологій.

ВРЕГУЛЮВАННЯ КРИЗ ТА КОНФЛІКТІВ ЯК ІНСТРУМЕНТ БЕЗПЕКОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ЄС ТА УКРАЇНИ

І. В. Максименко — 2018-10-13

Співробітництво між Україною та ЄС в сфері безпеки займає важливе місце в двосторонніх відносинах. Одним з напрямків співробітництва є врегулювання криз та сприяння мирному врегулюванню конфліктам. У статті досліджуються приклади участі представників України в місіях та операціях ЄС з врегулювання криз, а також ситуації, коли Україна сама потребувала допомоги ЄС у врегулюванні кризових ситуацій. Розкриваються підходи та вклад ЄС у такі кризові моменти, як процес ядерного роззброєння України, події Майдану у 2004 р., а також політична криза наприкінці 2013 р. та українсько-російський конфлікт. У висновках розглянуто можливості ЄС сприяти відновленню територіальної цілісності та суверенітету України, наголошується на важливості подальшого співробітництва Києва та Брюсселя в цьому напрямку.

ЙОРДАНІЯ: СИНДРОМ «АРАБСЬКОЇ ВЕСНИ» ТА СУЧАСНІ ВИКЛИКИ ІСЛАМСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

D. C. Poble — 2018-11-04

У статті показані нові аспекти протистояння у регіоні Близького Сходу. Автор розглядає Йорданію в якості одного з посередників у регіоні та аналізує прогрес її регіональної міжнародної політики у період 2011–2015 років. У статті здійснено аналіз подій «арабської весни». Автор вказує, що революційні події в регіоні зсунули стратегічний баланс сил. Всі країни були розділені на дві категорії: прихильників більш демократичних перетворень та прихильників стабільної економічної ситуації. Хашимітське королівство опинилося між двома сторонами: з одного боку, це була Рада з питань співробітництва арабських держав Перської затоки (GCC) під керівництвом Саудівської Аравії, а з іншого боку, були рушійні сили «арабської весни», які закликали до політичних реформ. Йорданія перетворилася на поле бою між шукачами більшої демократії та захисниками статус-кво. Ускладненням автор називає етносоціальне різноманіття королівства (населення Сходу, що має історичне коріння на східному березі річки Йордан, та населення Заходу — йорданці палестинського походження). Автор зазначає, що існує стурбованість тим, що будь-яка демократична трансформація може змусити корінних жителів Йорданії відступити від своєї політичної влади на користь палестинських йорданців і організованої опозиції, яка представлена фракціями ісламістів, де Ісламський фронт мусульманського братства (МАФ) залишається найбільшою та найактивнішою фракцією парламенту Йорданії. На відміну від інших арабських країн, мусульманське братство є політично інтегрованим в йорданському суспільстві, і Ісламський фронт ісламського діяння мусульманського братства (IAF) історично відігравав роль лояльної опозиції. Нові спіралі суперництва між верствами палестинців, посилених мігрантами, і так званих «старих морданів», підтримуються бедуїнськими племенами. Автор доводить, що дуалістичні монархії (Йорданія, Марокко) демонструють більшу стабільність під час «арабської весни» порівняно з республіканськими режимами квазі-демократії в Північній Африці. Йорданське населення відчуває важливість реформ, але демонструє своє неприйняття провокаційної демонстрації лівих і мусульманських опозицій на користь фантомного добробуту, якщо стати повним союзником процвітаючої монархії Перської затоки. Нова тема залучення ісламської державної ідеології може посилити йорданське суспільство та створити напруженість між громадами, як це було раніше.

БЛИЗЬКОСХІДНИЙ ВЕКТОР ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ ДОНАЛЬДА ТРАМПА: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ТА ПРАКТИЧНЕ ВТІЛЕННЯ

А. С. Герасимчук — 2018-10-13

Обрання Д. Трампа на посаду президента створило занепокоєння стосовно того, якою буде подальша роль США на Близькому Сході, зважаючи на контроверсійність заяв та дій нової адміністрації. Відсутність глобального бачення створює загрозу як для позицій США в регіоні, так і для встановлення стабільності в регіоні взагалі, на чому роблять акцент провідні американські дослідники. У статті визначено справедливості цього твердження шляхом аналізу концептуальних засад зовнішньої політики взагалі та близькосхідної стратегії зокрема, та їх відповідність діям у практичній площині

ДОКТРИНА ОБАМИ: ЧИ ІСНУВАЛА РЕСПУБЛІКАНСЬКА АЛЬТЕРНАТИВА?

О. С. Курандо — 2018-10-13

Стаття присвячена дослідженню зовнішньополітичних поглядів представників Республіканської партії у період 2008–2016 рр. У республіканській партії були три основні школи думки: антиінтервенціоністи, інтернаціоналісти й націоналісти. Всі три групи були консервативні, але вони не були згодні з наслідками американської «великої стратегії» при президенті Бараку Обамі. Метою статті є дослідження тактики республіканців за часів правління Обами й виявлення особливостей інтелектуального внеску кожної з трьох основних груп у спротив партії демократичному президенту. За часів Обами консервативні антиінтервенціоністи являли собою значну політичну силу у рамках Республіканської партії. Американці у переважній більшості були стурбовані внутрішніми й економічними проблемами, а не зовнішніми справами. Консервативні інтернаціоналісти не мали домінуючого впливу, але вони як і раніше були силою, цілком здатною боротися за керівництво Республіканською партією. Незважаючи на тенденції останніх років, консервативні інтернаціоналісти мали більш агресивні погляди з цілого ряду зовнішньополітичних питань, що було укорінено історично, політично, ідеологічно й інституціонально. Консервативні націоналісти переймалися воєнними аспектами зовнішньої політики США: витрати на оборону, приховані дії, стратегічні альянси й превентивні збройні дії за рубежем, якщо це необхідно. У той же час їм украй незручні невоєнні аспекти інтернаціоналізму США, у тому числі іноземна допомога, багатобічна організація, державне будівництво, гуманітарне втручання й дипломатичні поступки іншим державам. Консервативні націоналісти мало цікавилися космополітичними проектами світового порядку й глобального керування. Насправді вони цінували збереження національного суверенітету Америки. Проте вони вірили у необхідність воєнної переваги США над будь-яким супротивником.

СУЛТАНІЗМ ТА НАПІВАВТОРИТАРИЗМ В ПОСТРАДЯНСЬКОМУ АЗЕРБАЙДЖАНІ

K. F. Pashaieva — 2018-10-13

Стаття присвячена дослідженню політичного режиму пострадянського Азербайджану, який підпадає під категорію гібридних і тому не має виключно авторитарного або демократичного характеру. Метою дослідження є застосування нової концептуальної моделі, запропонованої політологом Фарідом Гулієвим, яка поєднує концепції султанізму та напіваторитаризму. Крос-теоретичний підхід застосовується з причини наявності елементів демократії та відкритих сфер суспільного життя, що було б неможливим в умовах ідеального султанізму або авторитаризму. Проте прояви демократії мають обмежений характер з метою запобігання кардинальним політичним змінам, що є особливістю напівдемократичних режимів. В Азербайджані регулярно проводяться багатопартійні вибори, функціонують парламент та неурядові організації, є незалежні засоби масової інформації та опозиційні партії. Однак сам режим не ризикує втратити свою владу, оскільки відбувається «гра в демократію» і зберігається контроль, що є характерним для напівавторитаризму. В межах теорії султанізму можна зазначити злиття приватного та державного секторів, сильну тенденцію до сімейної влади, відсутність розмежування між державною кар’єрою та особистим підпорядкуванням лідеру, відсутність ідеології та ефективно функціонуючих раціонально-правових норм, домінування виконавчої гілки влади та належність економічного добробуту від особистих сто сунків з правителем, що доводить існування неопатримоніальних мереж у суспільстві. Крім того, політична стабільність в країні забезпечується за рахунок доходів від енергетичного сектора. Таким чином, проведене дослідження дає можливість зробити висновок, що султаністський напіваторитаризм є відповідною концептуальною моделю для вивчення системно-політичних трансформацій пострадянського Азербайджану на початку XXI століття.

ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА АРГЕНТИНИ У ПОСТБІПОЛЯРНИЙ ПЕРІОД

К. В. Вакарчук — 2018-10-13

В статті проаналізовано зовнішню політику Аргентини в постбіполярний період, визначено основні напрямки співробітництва зі США, Росією, Китаєм, ЄС та країнами Латинської Америки. Окреслено основні напрямки співробітництва: політичні, економічні та безпекові, освітлено роль Аргентини в цих процесах. Також розглянуто зміни зовнішньополітичного курсу Аргентини після обрання нового президента М. Макрі. Окреслені основні тенденції відносин України та Аргентини на сучасному етапі.

РЕСПУБЛІКА БОЛГАРІЯ І «БОЛГАРИ ЗАРУБІЖЖЯ»: ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИКИ ВЗАЄМОДІЇ

С. В. Коч — 2018-10-13

У Республіці Болгарії протягом двох десятиліть формується механізм державного управління політикою щодо болгарських спільнот за кордоном. Інституційна система державних органів Болгарії, яка опікується болгарськими громадами за кордоном, включає вищі керівні органи, органи загальної компетенції та спеціалізовані органи. У представленій роботі на підставі аналізу державних законів і політичних програм, системи державних органів і проведеної ними роботи розглядається процес формування політики Республіки Болгарії щодо болгарської діаспори в Україні. Національна стратегія Республіки Болгарії розвивається в напрямку інтегрування всіх осіб болгарського походження в єдину націю, яка трактується поза територією і кордонами. Держава підтримує ідею створення наднаціонального органу з представницькими повноваженнями. Республіка Болгарія зацікавлена в ресурсах, якими володіє діаспора співвітчизників, і демонструє готовність створювати механізми залучення зарубіжних співвітчизників до участі в національно-державному розвитку.

ЧОРНОМОРСЬКИЙ РЕГІОНАЛІЗМ: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ, АКТОРИ ТА ІНТЕГРАЦІЙНА ДИНАМІКА

О. Б. Михайлова — 2018-10-13

У статті аналізується досвід регіонального співробітництва та процеси регіонобудівництва (region-building) в Чорноморському регіоні. Розглянуто теоретичні підходи щодо суті концепту «регіон» і «регіоналізм». Досліджено динаміку та еволюцію чорноморського регіоналізму за період 1991-2017рр. Проаналізована інтеграційна діяльність, основні мотиви і підходи як прибережних країн, так і зовнішніх центрів сили. Виявлені фактори, що уповільнюють процеси регіональної інтеграції в Чорноморському регіоні.

ЧИННИК КОНЦЕПЦІЇ «ЄВРОПА РЕГІОНІВ» В ПРОЦЕСАХ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

Ю. В. Узун — 2018-10-13

У статті розглянуто процес розвитку чергового етапу реформи децентралізації в Україні, розпочатої в 2014 році, з огляду на анонсовані урядом стратегічні цілі та з огляду на очікування європейських організацій, які спрямували свої зусилля на підтримку демократизації та підвищення якості адміністрування в Україні. У статті розглянуто стратегічні цілі уряду, експертні та інституційні оцінки чотирирічного етапу реформування в Україні, представлено цілі реформ децентралізації та досвід реформування в країнах Європи, простежено процес розвитку форм децентралізації: дереuуляції, деконцентрації, деволюції, дівестиції, проаналізовано реалізацію цих форм в адміністративній, бюджетній та політичній сферах.

НАПРЯМКИ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ МІГРАЦІЇ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ

О. I. Деміденко — 2018-10-13

В статті вивчається географічний вимір інтелектуальної міграції громадян України. На прикладах освітньої та наукової міграцій визначаються найбільш популярні серед українських науковців та студентів країни, де учасники міграційних процесів прагнуть продовжувати професійну діяльність або отримувати навчання. Окремо досліджуються фактори, які формують привабливість конкретних держав в якості кінцевого пункту міграційного переміщення. Розглядаються актуальні тенденції та динаміка в змінах міграційних пріоритетів відповідних груп українського населення. Підкреслюється популярність серед інтелектуальних мігрантів західного вектору міграційного руху.