Міжнародні та політичні дослідження

РОЛЬ МОВИ ТА МОВНИХ ПРАКТИК У «НАЦІОНАЛІЗМІ ПОВСЯКДЕННОСТІ»

О. В. Дяченко — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

У 1995 р. була вперше опублікована новаторська робота М. Білліга «Банальний націоналізм», яка, як вважається, започаткувала новий спосіб вивчення «нації» та «націоналізму». Дещо пізніше концепція «банального націоналізму» була уточнена та доповнена концепцією «повсякденної національності», які разом задають основні напрямки дослідження «націоналізму повсякденності». Наукові пошуки, які безпосередньо спираються на роботу М. Білліга «Банальний націоналізм», досліджують насамперед те, як еліти мобілізують елітарні (державні) символи, націоналістичні дискурси та інші матеріальні та нематеріальні елементи, які наповнюють звичайний ландшафт і семіосферу даної території. Натомість в дослідженнях «повсякденної національності» увага приділяється насамперед тому, як люди переосмислюють елітарні символи та націоналістичні дискурси або створюють власні версії національності, впроваджені як повсякденні практики. Серед елементів, які працюють щоденним нагадуванням про місце людей у «світі націй», зокрема, мова та мовні практики, а також маленькі дейктичні слова («внутрішня політика» / «зовнішня політика», «ми» / «вони», «тут» / «там» тощо), що наповнюють ЗМІ та інші сфери та матеріали, які ми читаємо, слухаємо, дивимось і т.п. Зрештою, уявлення, які здаються нам банальними, виявляються ідеологічними конструктами націоналізму. Історичним конструктом націоналізму слід вважати й ідею мови. Поняття «мова», принаймні, у тому сенсі, що здається «нам» банально очевидним, є «винайденою непорушністю», створеною в епоху національної держави. Не так мова створює націоналізм, як націоналізм створює мову; або, скоріше, націоналізм створює «наше» звичайне уявлення про те, що існують «природні» і безперечні речі, які називаються «мовами», на яких ми нібито говоримо.

ФАКТОРИ, ЩО ВИЗНАЧАЮТЬ СПЕЦИФІКУ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СВІДОМОСТІ ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

Л. І. Мазуренко — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

У статті досліджено основні фактори, що визначають специфіку формування політичної свідомості військовослужбовців. Доведено, що політична свідомість військовослужбовців – це одна з основних складових форм суспільної свідомості, яка, як правило, виникає спільно з появою державності та політичної влади і є найбільш загальною категорією, що характеризує суб'єктивну сторону політики в цілому. Визначено етапи формування політичної свідомості військовослужбовців: здобуття соціально-політичних знань у процесі критичного осмислення політичної дійсності, поступової раціоналізації чуттєвих уявлень, узагальнення наявної інформації про політичне життя суспільства; трансформація здобутих знань у переконання, яка відбувається в процесі суспільно-політичної практики; визначення на основі політичних переконань та аналізу власного досвіду політичної орієнтації суб'єкта, яка значною мірою обумовлює політичну поведінку.

Виявлено та систематизовано фактори, що визначають специфіку формування політичної свідомості у військовослужбовців. Перш за все важливою складовою політичної свідомості є така морально-етична категорія, як «захист Вітчизни»; наступний фактор – статус військовослужбовців; специфіка військової праці; високі вимоги до професійного статусу військовослужбовців у поєднанні з регламентованим характером їхньої праці; замкнутість соціально-професійної групи військовослужбовців; матеріальні фактори; засоби масової інформації; прагнення до отримання інформації.

Доведено, що військовослужбовець є громадянином своєї країни, членом військового колективу, тому він у тій чи іншій мірі включається в суспільно-політичну діяльність: участь у виборах, в обговоренні найважливіших документів держави, зборів особового складу і т. д. Це важлива сфера військової служби, де відбувається процес формування політичної свідомості військовослужбовців, особливо їх суспільно-політичних якостей.

СХІДНА ЄВРОПА У СВІТЛІ ПОСТКОЛОНІАЛЬНОГО ДИСКУРСУ: АНАЛІЗ НАУКОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

А. В. Поляков — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

У статті розглянуто питання застосування інструментарію постколоніальних досліджень для аналізу політичного розвитку посткомуністичних країн Східної Європи, актуальність якого особливо загострилася після повномасштабного російського вторгнення. Окреслено явну невідповідність між регулярним використанням у публічному просторі термінів колоніалізму для характеристики сутності російської агресивної політики та майже відсутністю спроб наукового осмислення цих драматичних подій з боку представників теорії постколоніалізму. Для дослідження причин такої ситуації в статті порушується питання обопільного ігнорування як постколоніальними дослідниками регіону Східної Європи, так і дослідниками посткомуністичних трансформацій колоніального досвіду східноєвропейських країн, яке було поставлено ще на початку 2000-х років. З метою отримання даних щодо кількості публікацій на східноєвропейську тематику в спеціалізованих наукових журналах із постколоніальних студій проведено контент-аналіз змісту низки журналів за період із 2000 р., що підтверджує тезу про маргінальний характер досліджень Східної Європи в рамках постколоніальної теорії та показує повну відсутність наукової рефлексії з приводу російсько-української війни, яка виходить далеко за межі локального конфлікту. У статті перелічено причини такої ситуації, серед яких: невисокий інтерес до регіону Східної Європи в цілому з боку західних науковців, марксистські погляди багатьох дослідників, що виключають можливість ототожнити колоніалізм не лише з капіталістичними державами Заходу, а й із соціалістичним СРСР, домінування російськоцентричного дискурсу в міжнародних наукових колах. Водночас наведено приклади поєднання в роботах окремих авторів постколоніального та транзитологічного підходів до аналізу соціально-політичних процесів у регіоні Східної Європи.

СВІТ-СИСТЕМНА ДИНАМІКА ТА РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ

В. В. Попков, Фуад Хамід — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

У статті аналізуються основні положення світ-системної теорії з точки зору її застосовності до розгляду глобальної ситуації навколо російсько-української війни. Також автори застосовують методологію світ-системного аналізу під час дослідження фактора геополітичної гегемонії та можливої зміни гегемона в першій половині XXI століття. У контексті аналізу сучасних геополітичних конфліктів розглядається гіпотеза І. Валлерстайна про серію так званих «тридцятирічних воєн» як безпосередніх «драйверів» зміни гегемона і встановленого ним світового порядку. У статті актуалізовано такі поняття, як «цикли гегемонії», перетин «циклічних ритмів» і «вікових трендів», співвідношення «циклів Кондратьєва» і «циклів гегемонії», висхідних і низхідних циклів «вікових трендів» тощо. Аналіз ідей І. Валлерстайна доповнюється аналізом поглядів Ф. Броделя, Я. Модельського, У. Томпсона, Д. Аррігі, Т. Хопкінса та інших. Автори роблять висновок, що прогнозування розвитку формування нового світового порядку є складним завданням і поки що важко оцінити наскільки цей новий світовий порядок буде «кращим» чи «гіршим» за наявний. Поясненням цьому, на думку авторів, є непрогнозований характер епічної боротьби «Добра зі Злом» і фізичний процес «взаємного опору і взаємного витіснення сил». У цій боротьбі, за висновками авторів, перемагає не «найдобріший», а «найефективніший». Сигналом до початку великого переділу автори називають 24 лютого 2022 року. Ця дата стала початковою у битві за глобальне панування будь-якої зі світ-систем без гарантованого результату. Автори сподіваються на успіх Збройних сил України.

ПОЛІТИЧНИЙ ІМІДЖ УКРАЇНИ: АНАЛІЗ ФЕЙКОІНСТРУМЕНТАРІЮ ГІБРИДНОЇ ВІЙНИ (НА МАТЕРІАЛІ ГРЕЦЬКИХ МАС-МЕДІА)

О. В. Сніговська, А. В. Малахіті, Н. В. Захарчук — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

У статті розглядаються процеси трансформації політичного іміджу України на тлі збройного конфлікту з РФ. Увесь використаний інформаційний матеріал є дібраним із сучасних грецьких мас-медіа, наукових і експертно аналітичних праць 2014–2023 років. Актуальність даного дослідження ґрунтується на твердженні, що засоби масової інформації є інструментом ведення гібридної війни, руйнуючи чи послаблюючи авторитет певної держави, створюючи негативний імідж політичних інститутів чи політичних діячів, що, власне, і зумовлює виникнення соціально-економічної напруги, а згодом і фрагментації суспільства. Метою статті є дослідження інструментарію творення та просування фейків у грецьких ЗМІ як елемент гібридної війни в контексті висвітлення особливостей сприйняття політичного іміджу України на тлі військової агресії з боку Російської Федерації. У процесі підготовки статті були використані такі методи, як аналіз, синтез, абстрагування, культурологічний і системний методи. Така сукупність методологічних інструментів забезпечила цілісність дослідження в з’ясуванні ролі та місця фейків в умовах ведення гібридної війни. Автори навели багато прикладів політичних наративів і проросійської пропаганди, застосованої з метою руйнації довіри грецького населення до політичних діячів і простих громадян України, фабрикування значної кількості хибних повідомлень у грецьких мас-медіа, а також наукових та експертно-аналітичних працях. Дослідники зробили спробу розкрити амбівалентність суспільного сприйняття місця України в євроінтеграційних процесах; визначити події та рішення української влади, що посприяли негативному іміджуванню України в Греції. Задля реалізації зазначеної мети авторами статті були розв’язані такі завдання, як окреслення стереотипного сприйняття політичного іміджу України від довоєнного періоду до активної фази збройного конфлікту, розкриття бінарності іміджевого контенту, а також виявлення іміджевих характеристик на тлі військової агресії з боку РФ.

МІЖНАРОДНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В КОСМОСІ: ВІД ХОЛОДНОЇ ВІЙНИ ДО 24 ЛЮТОГО 2022 РОКУ

Н. П. Боротканич — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

У статті проведено огляд мінливого ландшафту міжнародних відносин у космічній сфері; розглянуто історію міжнародного співробітництва в космічному просторі: від епохи холодної війни до початку широкомасштабного вторгнення Росії в Україну; досліджено ключові партнерства та ініціативи, переваги такого співробітництва та виклики. Автор доводить, що міжнародні відносини в галузі освоєння та дослідження космічного простору носять дуальний характер. З одного боку, для реалізації масштабних космічних проєктів країни формують міжнародні альянси, з іншого – держави прагнуть мати незалежний доступ до космосу для гарантування національної безпеки. Наведено авторську періодизацію розвитку міжнародних відносин у космічній сфері: 1) перше десятиліття освоєння космосу – у цей період міжнародна співпраця в космічному просторі була повністю відсутня, проте саме в ці роки були закладені основи міжнародної законодавчої бази, яка діє до сьогодні; 2) починаючи з 70-х років ХХ століття, зростає кількість держав, які освоюють космос, і формується перша міждержавна космічна організація – Європейське космічне агентство (ESA); 3) після закінчення холодної війни активізувалася співпраця США з колишніми радянськими республіками, що в подальшому спричинило залежність США від третіх країн у космічній сфері; 4) на початку 2000-х зросла кількість акторів космічної діяльності за рахунок приватних компаній, що стало можливим завдяки технологічному стрибкові, зокрема мініатюризація космічної техніки та здешевлення електроніки; 5) війна Росії проти України змінила міжнародний ландшафт космічної діяльності, посилила державно-приватне партнерство та продемонструвала зростаючу роль супутникових технологій у питаннях національної безпеки.

УКРАЇНСЬКА МІГРАЦІЯ В ЄВРОПУ ПЕРІОДУ РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ: ПОЛІТИКА ВРЕГУЛЮВАННЯ

М. І. Мілова, Г. Б. Трушевич — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року, яке й досі триває, стало новим викликом для сучасного світу та завдало ще більше проблем регіонального та глобального розвитку, спровокувавши колосальні потоки вимушеної міграції українських громадян, яка, на думку дослідників, не має аналогів і значно перевершує всі попередні. Масовий потік біженців з України додав значних проблем до міграційної кризи в Європі, яка була викликана попереднім значним напливом мігрантів із Близького Сходу та Африки, значно ускладнивши її гуманітарну складову.

Актуальність вивчення цих процесів постійно зростає та доводить, що міграція є не тільки соціально-політичною, демографічною, але й науковою проблемою, яка потребує значної консолідації сил дослідників задля розв’язання проблем, що зумовлені цими процесами. Предметом аналізу даної роботи є вимушена міграція українських громадян та її наслідки, спровокована саме російсько-українською війною.

У статті проаналізовано теоретичний доробок українських дослідників у вивченні української міграції в Європу. Визначено її особливості в порівнянні з іншими типами міграції. Окреслено проблеми мовної, ціннісно-культурної, психологічної та соціальної адаптації на підставі аналізу результатів соціологічних опитувань та багаточисельних прикладів повернення мігрантів в Україну. Проведено аналіз багатосторонньої гуманітарної допомоги біженцям та основних напрямів політики ЄС щодо регулювання міграційних потоків із лютого 2022 року до літа 2023 року. Опрацьовано значну кількість документів, які склали нормативно-правову базу міграційної політики ЄС щодо українських біженців, а також співпраці з різними інституціями України. Визначено різні аспекти наслідків міграції для України.

КОМУНІКАЦІЇ ГЛОБАЛЬНИХ ЗМІН КЛІМАТУ: КОНЦЕПТУАЛЬНИЙ ВИМІР

О. В. Шевченко — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

У статті розглядається концептуальний складник кліматичних комунікацій та наголошується, що в нинішніх умовах глобальної зміни клімату кліматичні комунікації є невід’ємним елементом впровадження кліматичної політики і визначаються як процес, пов’язаний із підвищенням обізнаності громадськості про глобальні зміни клімату та формуванням розуміння та підтримки кліматичної політики, заходів з адаптації та пом’якшення наслідків глобальних змін клімату на всіх рівнях. Розглянуто теорії і концепції, що становлять основу кліматичних комунікацій, зокрема, теорії глобалізації й глобалізації комунікації, нового гуманізму, стійкого розвитку, екологічної культури, кліматичної справедливості та теорії клімату. Показано, що всі теорії клімату умовно можна розділити відповідно до їх пояснення причин глобальної зміни клімату, зокрема, антропогенні причини, незалежні від діяльності людини причини і заперечення змін клімату та пропонування шляхів вирішення глобальних кліматичних викликів. Визначення «зміни клімату» в базових документах ООН свідчить про те, що ООН визнає різні підходи і погоджується, що зміни клімату можуть бути спричинені як діяльністю людини, так і природними причинами. Запропоновано концепцію кліматичного гуманізму щодо кліматичних комунікацій, що поєднує дві ключові ідеї: необхідність вирішення глобальних кліматичних викликів та важливість участі людства у цьому процесі задля захисту і добробуту людства в контексті мінливого кліматичного середовища. На думку автора, в контексті концепції кліматичного гуманізму кліматичні комунікації варто розглядати як її складник та універсальний інструмент, що об’єднує підходи реалізації інформаційно-комунікаційних кампаній. Зроблено висновок, що наявність багатьох теорій і концепцій щодо розуміння причин та способів подолання глобальних кліматичних змін призвело до стану невизначеності у сучасній науковій думці, який має бути врахований у разі здійснення кліматичних комунікацій.

II КОНФЕРЕНЦІЯ ДЛЯ СТУДЕНТІВ МАГІСТРАТУРИ ТА МОЛОДИХ ДОСЛІДНИКІВ «MEDITERreg GRADUATE CONFERENCE»

пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

Наукова конференція для студентів магістратури та молодих дослідників, які навчаються за спеціальністю 291 «Міжнародні відносини, суспільні комунікації та регіональні студії», була проведена в рамках проєкту 101047919 –MEDITERreg «КІЛЬЦЕ СЕРЕДЗЕМНОМОР’Я: РЕГІОНАЛЬНІ СТУДІЇ». Модуль Жан Монне (Тип гранту ERASMUS-JMO-2021-MODULE) реалізується кафедрою міжнародних відносин та очолюється завідувачкою кафедри Ольгою Брусиловською. Конференція відбулася 31 травня 2023 р. онлайн. Серед питань, що розглядалися на конференції, чільне місце посів аналіз теорії та практики регіоналізму у Середземномор’ї з акцентом на країнах Близького та Середнього Сходу.

ПОЛІТИКА, ОРІЄНТОВАНА НА МІСТО: СОЦІАЛЬНІ РУХИ НОВОГО УРБАНІЗМУ ТА МУНІЦИПАЛІЗМУ НА ШЛЯХУ ДО ІННОВАЦІЙ

Б. Є. Андріїв — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

У статті розглядаються новітні тенденції, пов’язані з глобальними трансформаціями, в контексті впровадження нової глобальної «політики на основі місця». Автор звертає увагу, що через технологічні, демографічні та міграційні процеси, які призводять до масштабної урбанізації та концентрації населення Землі в містах, визнання комфортності міста, орієнтованого на соціальні потреби та потреби людей різного віку стало привілейованим об’єктом такої глобальної і національної політики. Зазначається, що урбанізація та формування глобальних міст – метрополій, агломерацій тощо – призводить до надмірної концентрації виробництв, нерівномірності глобального заселення територій, надмірної імміграційної навантаженості на центри промислового зростання, що своєю чергою зумовлює проблеми глобальної соціальної нерівності, яка проявляється і в ієрархії міст, і у внутрішній соціальній ієрархії в містах. Автор вказує, що два соціальних рухи – Новий муніципалізм та Новий урбанізм – стали глобальними соціальними рухами, які втілюють інновації для сприяння вирішенню вищевказаних проблем. Тому метою дослідження є визначення основних пропозицій нового урбанізму та нового муніципалізму для реалізації «політики на основі місця» в місті як центрі інновацій. У статті розглядаються історичні особливості розвитку обох рухів, побудованих на гаслах: «демократія починається там, де ти живеш» і «право на місто». У статті визначаються основні цілі та принципи діяльності організацій, які є учасниками цих рухів, а також розглядається науково методологічний дискурс, сформований навколо розвитку цих рухів. Зокрема, автор представляє тлумачення «природи» муніципалізму, аналізує три моделі муніципалізму, згідно з типологією Метью Томпсона. У висновках автор вказує, що ідеї планування та успішні проєкти Нового урбанізму просувають інструменти для якісного містобудування заради людини в умовах глобальної реконструкції міських мереж з метою деконцентрації та демонополізації ресурсів, інвестицій. Ідеї Нового муніципалізму просувають інструменти для забезпечення самоорганізації на рівні міст, інструменти соціальної солідарної взаємодії для захисту інтересів людини.

ДОСЛІДЖЕННЯ РЕГІОНАЛІЗМУ: ЧИ ЧЕКАТИ ПОДАЛЬШОЇ ЕВОЛЮЦІЇ?

О. І. Брусиловська — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

У міру нівеляції понять «наддержава», «сателіт», «другий світ» збільшувався обсяг нових понять – «центр сили», «глобальна політична динаміка», «багатополярний світовий полюс», «дисперсія», «регіональний устрій», «непідпорядковані території». По-новому почала вибудовуватися ієрархія політичних акторів, де регіони різного рівня (макрорегіони, мезорегіони, субрегіони) раптово стали домінуючими структурними одиницями глобального простору. Це вплинуло на роль і місце регіоналізму. Умовно розвиток дисципліни «Регіональні студії» поділяють на три хвилі: «старий регіоналізм» періоду «холодної війни»; «новий регіоналізм» 1990-х рр.; «порівняльний регіоналізм» ХХІ ст. Метою даної роботи є виявлення еволюції розвитку регіональних студій через якісний аналіз провідних робіт, що сформували обличчя науки про регіоналізм. Ставиться також питання про те, які напрями досліджень регіоналізму потребують подальшого розвитку. У результаті зроблено висновки, що сьогоднішній контекст світового порядку помітно відрізняється від контексту 1990-х років. Порівняльний регіоналізм формується світовим порядком, який характеризується такими процесами, як війна з терором, гуманітарне втручання, багаторівневий світовий порядок, періодичні фінансові кризи в усьому світі, підйом держав, що розвиваються. Наукові дебати зосереджуються на різноманітних взаємодіях між державою та недержавою, інституціях та процесах на різноманітних взаємодіючих рівнях, починаючи від двостороннього до регіонального, міжрегіонального та багатостороннього. Якщо раніше регіон розглядався переважно як мікрорегіон, то в сучасних дослідженнях мова йде про макрорегіональний рівень. Крім того, недержавні актори та групи інтересів тепер активно залучені до регіональної співпраці. Отже, майбутні дослідження приділятимуть більше уваги саме недержавним акторам регіональних відносин.

ІНСТИТУЦІЙНИЙ РОЗВИТОК ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ: ОСНОВНІ ТОЧКИ БІФУРКАЦІЇ

В. А. Гапоненко, Н. В. Чубур — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

Стаття присвячена осмисленню наслідків інституційних змін у контексті трансформації демократичної політичної системи України. На прикладі України запропоновано розвиток концепції колії залежності (pathdependence) у пострадянських країнах щодо подолання негативного інституційного ізоморфізму та виходу зі стану гібридності політичної системи. Запропоновано періодизацію інституційної динаміки в Україні, де точками біфуркації були масштабні акції громадянської непокори.

Компаративний аналіз народних протестів різних років дав можливість сформулювати особливості переламних моментів інституційного розвитку та в цьому контексті розглянути поточні політичні події. До специфічних особливостей інституційного розвитку відносимо ініціативу «знизу», некерований національною елітою характер, стихійність. Також відзначимо посилення драматизму розгортання подій, зокрема застосування сили як із боку учасників масових заходів, так і з боку влади в період Революції Гідності. Ці особливості зумовили як позитивні зміни, так і негативні наслідки, які до цього часу даються взнаки.

Проведено науковий аналіз змін основних політичних інститутів, що базувався на статистичних даних та результатах соціологічних опитувань. Він засвідчує глибинні зрушення структури партійно-політичного спектра, характеру громадської діяльності, політичної участі, світоглядних орієнтирів українців та лише поверхові зміни в державних органах. Така тенденція продовжується і в умовах воєнного стану, що дає підстави для прогнозування векторів і траєкторії інституційних змін у поточний період.

Сформульовано авторські висновки щодо ролі акцій громадянських протестів у формуванні та розвитку демократичних політичних інститутів, здійснено прогнозування подальших тенденцій розвитку політичних інститутів.

ПУБЛІЧНА ДИПЛОМАТІЯ ЯК ТЕХНОЛОГІЯ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

О. С. Коптєв — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

Стаття присвячена розгляду специфіки публічної дипломатії в Україні, в тому числі під час війни. Це дало змогу виокремити підходи і головні принципи, які дозволять збільшити безпеку та привабливість країни на міжнародній арені.

Шляхом застосування технологічного підходу було проаналізовано розвиток та різні підходи до вивчення публічної дипломатії в Україні та світі, охарактеризовано специфіку публічної дипломатії сучасної України, а також визначено дієві технології публічної дипломатії в умовах зміни переходу від двовекторності до європейської інтеграції. Наукова новизна полягає в огляді технологій публічної дипломатії в контексті вирішення ключових викликів у міжнародних відносинах, зокрема в контексті геополітичних змін та повномасштабного вторгнення окупантів в Україну. Досліджено ефективність публічної дипломатії та її роль у підтримці і покращенні ставлення до країни, залученні міжнародної підтримки та розвитку партнерських відносин. Таким чином, дослідження розширює розуміння публічної дипломатії як інструменту, який можна використовувати для позитивного впливу на міжнародну політику.

Основна увага приділена дослідженню інструментів публічної дипломатії як дієвих механізмів розвитку зовнішньої політики України. Проведене дослідження доводить необхідність посилення зусиль усіх акторів міжнародних відносин, громадян, лідерів думок та представників організацій на підвищенні іміджу України, а також її економічному, соціальному, політичному та культурному збагаченні. Запропоновано створити громадську інституцію з кібербезпеки, яка допомагатиме правоохоронцям з Кіберполіції та представникам Міністерства цифрової політики. Були сформовані стратегічні напрями діяльності та ефективного використання публічної дипломатії в Україні під час великої війни та зміни вектора розвитку в міжнародних відносинах. Наробки можуть бути використані органами влади для підвищення іміджу держави та її впізнаваності на міжнародній арені.

МАЙБУТНЄ МИНУЛОГО, АБО ПОЛІТИКА ПАМ’ЯТІ УГОРЩИНИ: МІЖ НАЦІОНАЛЬНИМ ТА УНІВЕРСАЛЬНИМ

С. В. Коч — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

Меморіальні стратегії політичних суб’єктів пов’язані зі стратегічним курсом, який обирає політичний актор, із бажаним історичним іміджем соціально-політичної спільноти, зі ступенем внутрішнього різноманіття векторів пам’яті в умовах багатоскладових суспільств. Найбільша хвиля розширення ЄС у 2004 році не тільки включила східноєвропейські країни до Союзу, але й обумовила радикальні зміни в позиціях забезпечення загальноєвропейської єдності, коли постало питання про врахування історичного минулого нових членів. Основи політики пам’яті ЄС, які сформувались після Другої світової війни, потребували нових комеморативних практик та акцентів для запобігання меморіальних конфліктів. Умовою забезпечення внутрішньої єдності всередині ЄС є поступове послаблення внутрішніх символічних кордонів, передусім національних. Саме це стало найбільш складним для східноєвропейських національних держав, які опинились у ситуації двох різноспрямованих векторів: з одного боку, вони продовжують розвивати національні доктрини модерного типу, коли нація визначає себе в межах історичних земель, де триває форматування національних ідентичностей на основі етнополітичних інтересів титульних націй та їх історичних наративів; з іншого боку, загальноєвропейські постмодерні процеси передбачають визнання універсальних цінностей та спільних стратегій. Прикладом амбівалентної меморіальної політики є Угорщина, яка намагається за допомогою комеморативних практик вирішувати різні соціально-політичні завдання: залишаючись у колі наднаціонального простору ЄС, конструювати національно-орієнтовану меморіальну стратегію. Пошук балансу між цими векторами розглядається як умова ефективного розвитку національної спільноти. Отже, метою представленої статті є визначення взаємозв’язку між новим форматом національної доктрини Угорщини та комемораційними політичними технологіями, які реалізує ця держава. Політику пам’яті в Угорщині розглянуто в контексті зміни ролі комеморації у світовій політиці та визначено особливості формування інституційного середовища політики пам'яті. Автор доходить до висновку, що сучасна меморіальна політика Угорщини розвивається в форматі організації соціально-політичного простору для діалогу держави та споріднених діаспор за кордоном.

РОСІЙСЬКА ДЕЗІНФОРМАЦІЙНА КАМПАНІЯ В РУМУНІЇ: QUO VADIS, КРЕМЛІН?

І. В. Максименко — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

Дезінформація та пропаганда визнається Кремлем таким самим інструментом зовнішньої політики та гібридних війн, як і інші методи примушення та залякування. Україна була одним з основних об’єктів застосування цього методу зовнішньої політики росії. Разом із тим інші держави Центральної та Східної Європи також відчувають інформаційний тиск через поширення дезінформації та наративів, що мають виправдовувати дії російської держави та її агресію щодо окремих держав. Румунія, яка межує з Україною, а після незаконної анексії Кримського півострова перетворилася на сусідку російської федерації, потрапила до важливих об’єктів кремлівської дезінформації та пропаганди. Стаття присвячена вивченню особливостей російської дезінформаційної кампанії в Румунії, де відкрито демонструються антиросійські настрої. Існуючий дискурс щодо наративів та дезінформації Кремля в країнах Центральної та Східної Європи наголошує, що протягом останніх років росія почала змінювати підходи до кожної країни, використовуючи особливості регіонального контексту та внутрішнього становища для досягнення власних цілей. Метою статті визначено виокремлення основних меседжів, що розповсюджуються російськими ресурсами в румунському інформаційному просторі для визначення того, які саме цілі переслідує Кремль у цій державі. Застосування комбінації методів якісної методології, як-то: метод кейс-стаді, контент-аналіз документів і наукових праць, а також дискурс-аналіз інформаційних ресурсів, дозволяє надати відповіді на такі пошукові задачі: розкрити особливості сприйняття росії в Румунії; виокремити основні джерела поширення проросійських тез та інформації в румунських медіа; проаналізувати наративи, що культивуються в румунському інформаційному просторі, з тлумаченням їхніх реальних завдань та оцінкою того, яким чином вони можуть вплинути на громадську думку. У висновках узагальнюються результати дослідження із зазначенням того, які є прямі та непрямі цілі, що переслідує Кремль, розповсюджуючи ті чи інші меседжі та наративи.

КУЛЬТУРНИЙ НАПРЯМ «М’ЯКОЇ СИЛИ» НІМЕЧЧИНИ В УКРАЇНІ: ІНСТИТУЦІЙНИЙ ВИМІР

Ю. П. Мателешко — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

У статті проаналізовано культурну діяльність німецьких недержавних інституцій (організацій) в Україні протягом періоду незалежності крізь призму концепції «м’якої сили» ("soft power") Дж. Ная, з’ясовано цілі, напрями та результати цієї діяльності. У роботі застосовано широке розуміння культури, яка включає освіту, науку, мистецтво, літературу, світогляд, цінності тощо. Джерельну основу дослідження становлять матеріали вебсторінок німецьких інституцій та їхніх українських осередків, а також законодавчі акти, аналітичні доповіді, глобальні рейтинги та результати соціологічних опитувань.

Інституційну основу німецької культурної «м’якої сили» в Україні утворюють недержавні організації, які переважно фінансуються з федерального бюджету ФРН. До них належать Інститут Гете, Німецька служба академічних обмінів (DAAD), Фонд Олександра Гумбольдта та «Німецька хвиля» (DW). При реалізації політики "soft power" зазначені інституції спираються на такі ресурси, як німецька мова та культура, федеральна система освіти та науки, а також ліберально-демократичні цінності. Діяльність цих організацій в Україні здійснюється через різні форми контактів із цільовими аудиторіями та загалом відповідає меті поширення німецької (а також європейської) культури в її широкому значенні. Водночас кожна організація має свої пріоритети: популяризація німецької мови та культури (Інститут Гете), розвиток академічних обмінів (DAAD), співпраця у сфері науки (Фонд Гумбольдта), просування ліберально-демократичних поглядів («Німецька хвиля»). Після 24 лютого 2022 р. представники згаданих інституцій засудили російську агресію та скоригували свою діяльність відповідно до умов та потреб воєнного часу. Головними результатами діяльності німецьких організацій є формування позитивного іміджу ФРН та поширення європейських культурних і політичних цінностей серед цільових груп населення України (переважно молоді).

ЕВОЛЮЦІЯ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ ТА ОРІЄНТАЦІЙ УКРАЇНЦІВ ПІД ВПЛИВОМ ВІЙНИ

О. В. Новакова, М. А. Остапенко — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

Стаття присвячена аналізу динаміки процесів геополітичної та цивілізаційної самоідентифікації українців, її впливу на сприйняття свідомістю громадян місця та ролі України у світі, а також на ставлення до західних інститутів і цінностей. Простежено емпіричні показники стану суспільства, тенденції його розвитку, пошук механізмів збереження та підсилення єдності українців, зокрема в контексті їх геополітичних орієнтацій. Основна увага приділяється вивченню якісних і кількісних змін у ставленні українців до процесів євроінтеграції, вступу України до НАТО, взаємозв’язку проведення модернізаційних реформ українського суспільства та темпів євроатлантичних інтеграційних процесів, культурно-цивілізаційних орієнтирів розвитку. У центрі уваги знаходиться проблема консолідації громадянського суспільства України, використання його потенціалу для ефективної відбудови та подальшого успішного розвитку країни. Визначено, що підсилення євроатлантичної орієнтації українців стало додатковим джерелом потужності України, оскільки громадяни західної геополітичної ідентифікації продемонстрували найбільшу рішучість у захисті територіальної цілісності та суверенітету своєї країни. Дослідження показало майже повне вгасання комплексів «меншовартості» та «радянської ностальгії», актуалізацію громадсько-політичної ідентичності та розуміння міжнародної суб’єктності України в контексті євроатлантичної інтеграції. Збереження та підтримка високого рівня консолідації суспільства потребує відповідальних політичних інститутів та лідерів, здатних здійснювати ефективну державну політику відновлення та реформування суспільства, захисту та підтримки суверенітету України на міжнародній арені.

КОЛІЗІЙНІ ТЕНДЕНЦІЇ У ДВОСТОРОННІХ ВІДНОСИНАХ ЄГИПТУ ТА ЕФІОПІЇ ПРОТЯГОМ ОСТАННЬОГО ДЕСЯТИЛІТТЯ

Д. К. Побле, А. Н. Мінделіс — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

Коливання в зовнішній політиці Єгипту та Ефіопії загалом, а також стосовно проєкту неспоживчої гідроелектростанції, що будується Ефіопією на Нілі, зокрема, сягають глибини століть. Метою даної статті є дослідження колізійних тенденцій двосторонніх відносин Єгипту та Ефіопії в останнє десятиліття. Стаття вказує на певну унікальність через її актуальність з практичної точки зору та, незважаючи на наявність численних досліджень і публікацій на цю тему, написаних українськими, американськими та британськими дослідниками ефіопського та єгипетського походження, офіційних документів зацікавлених країн, це виявляє певний науковий попит. Міждисциплінарний характер і тематика дослідження призвели до використання двох основних методів дослідження, таких як кейс-стаді та аналіз подій, фрагментарно підкріплених історичними, функціональними, геополітичними та емпіричними методами. Зазначені два методи дозволили переглянути кількісні та якісні особливості проблеми. Застосування історичного методу дало посилання на першоджерело правового врегулювання минулого століття; використання функціонального методу визначило рівень розвитку відносин між Єгиптом та Ефіопією; використання геополітичного методу дозволило визначити ситуацію та участь основних акторів у регіоні за останнє десятиліття; емпірична складова представлена у вигляді статистичних, соціологічних, фінансово економічних даних, а також архівних матеріалів. Додано обережний прогноз з метою прогнозування подальшого результату конфлікту навколо вод Великого Нілу.

ПИТАННЯ НЕРОЗПОВСЮДЖЕННЯ В ЯДЕРНІЙ ПОЛІТИЦІ США У ХХІ СТ.: АНАЛІЗ ОСНОВОПОЛОЖНИХ ДОКУМЕНТІВ

М. В. Скрипник — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

Стаття присвячена вивченню еволюції ядерної політики Сполучених Штатів Америки у сфері нерозповсюдження в ХХІ столітті. Зазначається, що США як одна з перших ядерних держав приділяє значну увагу цьому питанню з метою підтримки стабільності режиму нерозповсюдження та міжнародної безпеки. Базуючись на методології контент-аналізу та якісній методології, автор визначає засади, пріоритети та основні методи стратегії адміністрації Білого дому щодо протидії ядерному розповсюдженню на базі основоположних документів США, виступів офіційних осіб та дослідників. Метою статті визначається вивчення засадничих елементів ядерної політики США щодо нерозповсюдження та оцінка наскільки успішною вважається ця політика, зокрема, на прикладах Ірану та КНДР. Задля досягнення поставленої мети дослідження автор поступово розкриває зміни у безпековому середовищі в контексті загрози поширення ядерної зброї та засобів доставки та яким чином це впливає на політику адміністрацій президентів США. Крізь призму таких документів, як Огляди ядерної політики та Стратегії національної безпеки США, що були оприлюднені у ХХІ столітті, визначаються головні загрози, а отже, і пріоритети та концепції, що формують загальну стратегію Вашингтона для протидії розповсюдженню ЗМЗ. У статті показано, що у ХХІ столітті серед основних загроз як Сполученим Штатам, їхнім союзникам та партнерам, так і режиму нерозповсюдження загалом увага значним чином концентрується на проблемах, які пов’язані з наявністю та розвитком ядерних та ракетних програм таких держав, як Іран та КНДР. Тому автор аналізує, як офіційний Вашингтон формує стратегію щодо проблеми розповсюдження ядерної зброї, як змінюються підходи різних адміністрацій для протидії цим загрозам, які вибиралися методи та застосовувалися підходи для врегулювання проблеми. З метою розуміння наскільки успішною була стратегія окремих адміністрацій президентів США вивчаються оцінки провідних дослідників та їхні аргументи. У висновках підсумовуються результати проведеного дослідження та розкривається авторське бачення проблеми, що досліджується.

ТЕРИТОРІАЛЬНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВ ЄС: ЦІЛІ, ІНСТРУМЕНТИ, РЕЗУЛЬТАТИ

Ю. В. Узун — пн, 09 жов 2023 00:00:00 +0300

У статті представлено процес формування та розвитку територіальної політики Європейського Союзу та держав членів Європейського Союзу. Визначено цілі та логіку територіально-політичної трансформації національних територіально-політичних систем в умовах глокалізації – макрорегіональної інтеграції національних утворень Європи, де головним бенефіціаром реформування проголошено регіони, а місце – топосом, основою політичного процесу. Політика на основі місця, розвиток систем самоврядування, реформи децентралізації, просування локального, регіонального автономізму та системної асиметрії, де статус визначається обсягом функціональних обов’язків, розглядаються як процеси де(ре)конструкції нової моделі поліцентричного врядування та політичної взаємодії в умовах формування ефективного наднаціонального політичного простору ЄС. Автором розглянуто особливості трансформації системних відносин у державах-членах ЄС, у тому числі щодо відносин метрополій та неєвропейських віддалених територій (на прикладі Франції та Нідерландів), та відносин наднаціонального центру ЄС та цих віддалених територій держав ЄС, що мають специфіку асиметричної включеності в територіальні та політичні процеси ЄС. Автор зазначає, що розвиток політичного простору ЄС випереджає процес трансформації територіальної морфології, що проявляється в розширенні політичних прав участі на наднаціональному рівні і збереженні цензів на національних рівнях. У роботі зазначено, що стратегія просторового розвитку ЄС сформована на основі інституційного компромісу між різними рівнями прийняття політичних рішень у багаторівневій та поліцентричній системі територіально-політичних відносин і забезпечується комплексом інструментів. Цей комплекс утворюють: політика вертикальної та горизонтальної співпраці; багаторівневого та поліцентричного управління; практики регіонального та автономізму; асиметрії статусів та функціональних ролей; інструменти 4D-децентралізації; стандартизації та вимірювання (індексації) стандартів; інструменти консоціативної демократії, які передбачають «політику включення», «ефективне громадянство», «мобільну політичну участь» в умовах поглиблення інтеграції, підвищення мобільності, зміни функціональної значимості інституту громадянства.